Розпорядження майновими правами організації мовлення

На жаль, доводиться констатувати той факт, що Закон України «Про телебачення і радіомовлення» суперечить Цивільному Кодексу України, зокрема, в частині авторського права і суміжних прав.

Відповідно до статті 36 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та статті 41 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, за телерадіоорганізаціями закріплено наступні майнові права на передачу (програму), які виникають з моменту її першого здійснення:

1) виключне право на використання своїх програм будь-яким способом;

2) виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам:

— публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції;

— фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення;

— публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом.

Статтею 452 Цивільного Кодексу України закріплено наступні майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав:

1) право на використання об’єкта суміжних прав;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних прав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Суттєвою відмінністю між даними нормативними актами є право щодо перешкоджання неправомірному використанню об’єкта суміжних прав. Якщо у вищеперерахованих законах це виключне право на заборону використання об’єкта суміжних прав, то в ЦК це право закріплене як невиключне право. Тобто, існує коло осіб, які, окрім ТРО, мають право забороняти використання об’єкта суміжних прав.

Оскільки за своєю правовою ієрархією ЦК є вищим, ніж згадані нормативні акти, то, відповідно, на практиці застосовуються норми ЦК. До речі, стаття 13 Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (вчинено в Римі 26 жовтня 1961), згода на обов’язковість якої надана Верховною Радою України, за організаціями мовлення закріплює “право дозволяти” – пряма аналогія з ЦК.

Особа, яка бажає використати передачу (програму) організації мовлення, повинна укласти з ТРО договір, за яким, як мінімум, отримати дозвіл на використання передачі (програми) організації мовлення. Оскільки законодавство про авторське право і суміжні права передбачає єдиний випадок укладення договору між сторонами в усній формі (використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо)), то даний договір укладається в письмовій формі.

Відповідно до згаданих вже статей 36 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та 41 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, майнові права організації мовлення можуть передаватися (відчужуватися) іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб і строк використання програми мовлення, розмір і порядок виплати винагороди, територія, на яку розповсюджуються передані права, тощо.

Стаття 1107 ЦК передбачає, що розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Зокрема, до останнього виду договорів можна віднести договір, яким буде врегульовано питання між працівником і роботодавцем щодо майнових прав інтелектуальної власності на створений працівником об’єкт інтелектуальної власності (ст. 429 ЦК) Дослідимо детально ліцензійний договір та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Щодо ліцензійного договору

За ліцензійними договором (стаття 1109 ЦК) одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК та іншого закону.

Істотними умовами ліцензійного договору є: вид ліцензії, сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за даним договором, способи використання зазначеного обє’кта, територія та строк, на які надаються права тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Щодо договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності (стаття 1113 ЦК) одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.

Як бачимо, всі істотні умови ліцензійного договору не застосовуються до договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Слід зауважити, що природа останнього договору не передбачає будь-яких територіальних, часових чи інших обмежень, і передання майнових прав повністю або частково відбувається назавжди (впродовж терміну охорони майнових прав).

Так, якщо у авторському праві (ст.ст. 31, 32, 33 Закону України “Про авторське право і суміжні права”) ще можна провести більш-менш чітку межу між двома видами договорів, то у сфері суміжних прав Закон України “Про авторське право і суміжні права” практично не визначає цієї межі, оскільки було запроваджено своєрідний “гібрид” між ліцензійним договором та договором передання (відчуження) майнових прав.

Проаналізувавши статтю 36 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та статтю 41 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, помічаємо, що договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності обмежується такими чинниками, як територія, та строк дії, розмір, порядок і строки виплати плати тощо, що є притаманним лише ліцензійному договору і недопустимим по відношенню до договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

В даному випадку статтю 36 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” було переписано із Закону України “Про авторське право і суміжні права” разом із неузгодженнями з ЦК.

Можна навести певне порівняння на договорі купівлі-продажу та договорі оренди. Коли в першому випадку продавець продає певну річ і позбавляється будь-яких прав на цю річ назавжди, то в іншому випадку орендодавець надає орендарю за плату майно лише на певний, може й тривалий строк, при цьому право власності залишається за орендодавцем.

Тому на практиці слід роздиференційовувати договір, за яким “надається дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності” та договір, за яким “передаються виключні майнові права інтелектуальної власності”.

Як вже згадувалося вище, ЦК за своєю правовою ієрархією є вищим, ніж згадані нормативні акти, то, відповідно, застосовуються норми ЦК.

Загалом, на практиці виникає дуже багато спірних питань щодо застосування тих чи інших норм законодавства. Не останню роль відіграє правильно складений договір між організацією мовлення та особою, що використовує об’єкт інтелектуальної власності. Тому важливо правильно ще “на березі” укласти договір. Ніхто не може знати, як і хто в майбутньому захоче використовувати передачу (програму) організації мовлення. Якщо спірні питання дійдуть на розгляд до суду, то рішення суду завжди, в деякому розумінні, лотeрея. Проте, в лотeрею не можна виграти без лотeрейного білета. В даному випадку правильно складений договір і буде необхідною умовою на шляху до побудови правильного медіабізнесу.

Автор: Ростислав Карий для журнала «Телекритика», 11-10-2005